Україна і Європейський Союз

European Union Ukraine Locator.svg

Правова основа

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994 (набула чинності 1 березня 1998 р.). Ця угода започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Крім того, укладено низку галузевих угод та документів міжнародно-правового характеру, згідно з якими здійснюється співробітництво між Україною та ЄС.

Україна є учасницею ініціативи ЄС «Східне партнерство», установчий саміт якої відбувся 7 травня 2009 у м. Прага.

Прагнення України до повноцінного членства в ЄС

Отримання статусу повноцінного члена ЄС, як стратегічна мета України була вперше задекларована президентом України Віктором Ющенко одразу після його обрання на початку 2005-го року.[1]

Хоча в дискусіях українськими посадовцями і політологами називалися декілька конкретних дат можливого набуття членства, на цей час офіційно Україні від ЄС було запропоновано лише Європейську політику сусідства. Адміністрація президента поставилася критично до запропонованого статусу відносин у рамках сусідства[2].

У березні 2007-го року Україні було запропоновано укладення Договору про Зону вільної торгівлі з ЄС. Ця пропозиція хоча і викликала набагато схильнішу реакцію української держави[3], всеж не містить конкретних планів приєднання України до ЄС у найближчому часі. Деякі західноєвропейські політики говорять про тимчасову «стомленість від розширення» європейських інституцій. [4]

Українська позиція і політика

Фактично всі парламентські партії в Україні є поборниками вступу України до ЄС і розвитку відносин з західною Європою.

Позиція ЄС і політика

Для набуття членства в ЄС потрібна згода всіх країн членів. Деякі політики в ЄС мають сумніви щодо можливого членства України. В 2002-му році Комісар з Розширення ЄС Ґюнтер Верхьоген сказав, що «європейська перспектива для України не означає обов'язково членство у найближчі 10-20 років, хоча це можливо».

13-го січня 2005-го року Європарламент фактично одноголосно (467 «за» проти 19) прийняв постанову про бажання Європарламенту наближення позицій з Україною щодо членства. Єврокомісія відзначає, що, хоча ще має пройти певний підготовчий період прийняття нових членів не виключено. На що президент Ющенко відповів про свої наміри подати заявку на членство «у близькому майбутньому». [5]

Декілька впливових в ЄС лідерів в той час виказали підтримку покращенню зв'язків з Україною. Зокрема міністр закордонних справ Польщі Адам Ротфельд 21-го березня 2005-го року заявив, що Польща за будь яких умов підтримувати євро інтеграційні прагнення України. Зокрема він сказав: «На даному етапі ми маємо концентруватися на конкретних кроках кооперації замість порожніх розмов про загальноєвропейську кооперацію». Три дні по тому опитування у шести найбільших країнах ЄС показало прихильність громадян ЄС до прийняття України у майбутньому як повноцінного члена.

У жовтні 2005-го року Президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозо сказав, що майбутнє України «в ЄС». Однак 9-го жовтня 2005-го року Європейська Комісія у новій редакції документа щодо стратегії розвитку зазначила, що виповнення планів розширення (Хорватія і республіки колишньої Югославії) може блокувати можливість вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар Оллі Рен сказав, що ЄС має уникнути «занадто великого розширення» наголосивши, що поточний план розширення виглядає цілковито завершеним.[6]

Українські оглядачі виділяють так звану «групу опору» прийняття України до ЄС. Зокрема при укладанні тексту Посиленої Угоди між Україною і ЄС у березні 2007 з нього були виключені згадування про перспективу членства. «Будь-які згадки про перспективу вступу України до Євросоюзу були виключені з проекту посиленої угоди Україна — ЄС через позицію Франції», пише впливове німецьке видання Frankfurter Allgemeine Zeitung. Позиція Італії залежить від внутрішнього політичного розкладу цієї країни. Так під час передвиборчих перегонів у цій країні уряд Сільвіо Берлусконі давав дипломатичні сигнали, що готовий підтримати євроінтеграційні прагнення України. Його політичний супротивник Романо Проді навпаки заявив, що «перспективи України вступити до ЄС такі самі, як і в Нової Зеландії».[7]

Найстійкішим адвокатом ефективних відносин України з ЄС є провідні політичні сили сусідньої Польщі, члена ЄС з стійкими історичними зв'язками з Україною.

Угода про асоціацію

Детальніше у статті Угода про асоціацію між Україною та ЄС

З метою переведення відносин між Україною та ЄС від формату «партнерства та співробітництва» до «політичної асоціації та економічної інтеграції» наразі ведуться переговори щодо

5 березня 2007 розпочато переговори про укладення нової угоди, яка має замінити Угоду про партнерство та співробітництво. Представники ЄС наполягали на укладанні стратегічних відносин з Україною як з країною сусідом.[8] Під час паризького Саміту Україна–ЄС (вересень 2008) досягнуто компромісного рішення щодо назви цієї угоди як Угоди про асоціацію.

Важливою складовою частиною нової Угоди є створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка передбачає максимально глибоку економічну інтеграцію на основі домовленостей, досягнутих під час двосторонніх переговорів з ЄС щодо вступу України до СОТ. Проведено сім раундів переговорів, наступний раунд заплановано на 5 – 9 жовтня 2009 року.

Порядок денний асоціації Україна — ЄС

16 червня 2009 р. під час засідання Ради з питань співробітництва Україна — ЄС політично схвалено «Порядок денний асоціації Україна — ЄС для підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію», який є новим практичним інструментом на заміну Плану дій Україна-ЄС для підготовки Сторін до реалізації Угоди про асоціацію до моменту набуття нею чинності.

Документ підготовлено на принципах:

Передбачено щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.

Моніторинг того, як Україна виконує свої зобов'язання в рамках Порядку денного асоціації, здійснює як Європейська Комісія, так і українське громадянське суспільство.

Європейська Комісія слідкує за результатами (передусім щодо реалізації реформ) в рамках традиційного щорічного аналізу поступу в межах Європейської політики сусідства - ENP Progress Report[9]. Доповідь за 2009 опублікована англійською[10] та українською[11] мовами.

Українське громадянське експертне середовище проводить власну оцінку виконання зобов'язань в рамках Порядку денного асоціації. У травні 2010 року в Україні стартував Громадський моніторинг Порядку денного асоціації Україна-ЄС.

Співробітництво в окремих секторах

Безпека та оборона

Рамки співробітництва між ЄС та Україною у реалізації Європейської політики безпеки та оборони визначають угоди

Україна приєднується до заяв та позицій ЄС з регіональних та міжнародних проблем (станом липень 2009 р. Україна приєдналася до 90 % заяв). Порушується питання залучення України на етапі їх підготовки.

Схвалено Робочий план співробітництва між Збройними Силами України та Генеральним секретаріатом Ради ЄС у сфері Європейської політики безпеки та оборони на 2009 рік.

16 жовтня 2008 започатковані перші неформальні зустрічі Міноборони України з Європейським оборонним агентством.

Україна бере участь у поліцейській місії ЄС у Боснії та Герцеговині (п'ять представника від МВС).

Опрацьовується питання участі України у військово-морській операції ЄС «Atalanta», яка розпочата у грудні 2008 р. в рамках Європейської політики безпеки та оборони для боротьби з актами піратства біля узбережжя Сомалі.

Торгівельно-економічне співробітництво

Обсяг торгівлі товарами та послугами між Україною та ЄС за перший квартал 2009 зменшився в порівнянні з аналогічним періодом 2008 на 55,2 % та склав 6,32 млрд. дол. США, у тому числі:

Основними статтями українського експорту до ЄС були: чорні метали та вироби з них, енергетичні матеріали, нафта та продукти її перегонки, руди, зернові культури, одяг текстильний, жири та олії тваринного або рослинного походження, деревина і вироби з деревини, електричні машини і устаткування.

Основними статтями імпорту в Україну з ЄС були: котли, машини, апарати і механічні пристрої, наземні транспортні засоби, крім залізничних, електричні машини і устаткування, фармацевтична продукція, полімерні матеріали, пластмаси, енергетичні матеріали, нафта та продукти її перегонки, папір та картон.

Юстиція і внутрішні справи

Детальніше у статті Співробітництво України і ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки

Співробітництво між Україною та ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки здійснюється в рамках Плану дій Україна — ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки (План дій ЮСБ, затверджений у червні 2007 р.) та Плану-графіку його імплементації (затверджений у квітні 2008 р.).

Під час Спільного засідання Підкомітету № 6 Україна — ЄС «Юстиція, свобода та безпека» (12-13 травня 2009) проведено чергову спільну оцінку стану виконання Плану-графіку.

Питання співпраці у сфері ЮВС обговорювалося під час засідання міністрів юстиції та внутрішніх справ у форматі Україна-Трійка ЄС (3 червня 2009).

Енергетика

Детальніше у статті Співробітництво України і ЄС в енергетичній сфері

Співробітництво України з ЄС у сфері енергетики здійснюється відповідно до Меморандуму про взаєморозуміння щодо співробітництва в енергетичній галузі, підписаного 1 грудня 2005. Меморандум охоплює такі сфери:

З метою оцінки стану виконання Меморандуму сторонами щороку схвалюється відповідний звіт. Третій спільний звіт щодо імплементації Меморандуму було схвалено на Саміті Україна — ЄС у вересні 2008 р.

Охорона довкілля

Детальніше у статті Співробітництво України і ЄС у сфері охорони довкілля

Співробітництво України і Європейського Союзу у сфері охорони навколишнього природного середовища є важливим чинником у двосторонніх відносинах України і ЄС і здійснюється за кількома актуальними для обох сторін напрямками:

  1. Створення Регіонального екологічного центру України
  2. Отримання бюджетної підтримки в сектор охорони довкілля
  3. Співробітництво з Європейською агенцією довкілля
  4. Зміна клімату

Транспорт

Детальніше у статті Співробітництво України і ЄС у галузі транспорту

Пріоритетними напрямками співробітництва України та ЄС у галузі транспорту є:

Хроніка відносин

 

Чотирнадцятий Саміт Україна - ЄС.

Спільна заява для преси

 

1. Чотирнадцятий Саміт ЄС - Україна відбувся в Брюсселі 22 листопада 2010 року. Європейський Союз був представлений паном Германом Ван Ромпеєм, Президентом Європейської Ради, та паном Жозе Мануелем Баррозу, Президентом Європейської Комісії. Україна була представлена Президентом Віктором Януковичем.

2. Лідери підтвердили, що відносини Україна - ЄС засновані на спільних цінностях та спільній історії, а також, що ЄС визнав європейські прагнення України та привітав її європейський вибір. Вони відзначили, що глибина відносин Україна - ЄС буде визначатися впровадженням реформ та подальшим зміцненням спільних цінностей.

3. Сторони обговорили питання поваги прав людини, основних свобод, демократичних цінностей та верховенства права, яке засноване на незалежному та неупередженому судочинстві. Вони наголосили, зокрема, на важливості вільних ЗМІ. За результатами останніх місцевих виборів лідери підтвердили потребу в подальшому зміцненні демократичного розвитку в Україні, зокрема виборчих рамок.

4. Лідери взяли до уваги останні конституційні процеси в Україні. Сторона ЄС закликала українську владу здійснити конституційну реформу широким та всеохоплюючим способом у тісній співпраці з Венеціанською комісією Ради Європи.

5. Лідери висловили задоволення прогресом, досягнутим у відносинах Україна - ЄС. У зв’язку з цим вони наголосили на важливості Угоди про асоціацію Україна - ЄС, щодо якої наразі ведуться переговори. Вони підтвердили спільне зобов’язання щодо створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС з метою забезпечення поступової інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС. Вони також висловили сподівання на якомога швидше завершення переговорів при збереженні якості та життєздатності Угоди про асоціацію.

6. Лідери привітали важливі реформи, здійснені Україною, особливо в економічній сфері з метою забезпечення швидкого відновлення зростання та конкурентоспроможності. Вони також привітали укладення угоди з Міжнародним валютним фондом щодо кредиту «стенд-бай» для України, яка заснована на програмі макроекономічної стабільності. Зі свого боку, українська сторона привітала готовність ЄС забезпечити додаткову підтримку через пакет макрофінансової допомоги у сумі 610 млн. євро. Обидві сторони висловили готовність якнайшвидше завершити переговори щодо відповідного Меморандуму про взаєморозуміння. Лідери також наголосили на важливості подальших зусиль у боротьбі з корупцією та покращенні бізнесового та інвестиційного клімату. Вони відзначили ключову роль, яку відіграє в цьому контексті закон про здійснення державних закупівель, прийнятий раніше цього року. ЄС продовжуватиме підтримувати Україну в просуванні порядку денного реформ.

7.Лідери тепло привітали План дій щодо візової лібералізації для України. План дій визначає всі технічні умови, які має виконати Україна для забезпечення прогресу в напрямку запровадження безвізового режиму як довгострокової перспективи для короткотермінових поїздок громадян України. Його реалізація розпочнеться одразу і підлягатиме систематичному моніторингу обома сторонами.

8. ЄС привітав підписання Україною Протоколу про приєднання до Договору про Енергетичне Співтовариство після схвалення закону про принципи функціонування ринку природного газу та висловив сподівання на її швидке приєднання до цієї організації. Лідери висловили впевненість, що реформи, які вимагаються Договором про Енергетичне співтовариство, істотно посилять прозорість, конкурентноздатність та стійкість сектору. ЄС продовжить підтримувати Україну у підвищенні енергоефективності та використанні відновлювальних джерел енергії, впровадженні необхідних реформ для модернізації енергетичного сектору у відповідності до зобов’язань згідно з Договором про Енергетичне Співтовариство, а також умов, передбачених у Спільній заяві за результатами міжнародної конференції Україна - ЄС з питань модернізації газотранзитної системи України, яка відбулася в березні 2009 року.

9. Лідери привітали ініціативу Президента України щодо проведення міжнародної конференції з нагоди 25-ої річниці Чорнобильської катастрофи в Києві навесні 2011 року з метою мобілізації підтримки для завершення проектів на ЧАЕС.

10. Лідери також привітали підписання під час Саміту Протоколу, який дозволяє Україні брати участь в програмах ЄС, що буде підтримувати регуляторну та адміністративну реформу, просуваючи секторальну інтеграцію через конвергенцію українських політик до норм, стандартів та кращих практик ЄС. Протокол відкриває шлях до участі в програмах ЄС у таких сферах, як бізнес та підприємництво, енергетика та інформація, комунікація та технологія.

11. Лідери обговорили підтримку, яка продовжує надаватись Україні з боку ЄС, зокрема через Східне партнерство, і привітали активне залучення України до цієї ініціативи. Вони висловили сподівання, зокрема, щодо започаткування підтримки через інструмент Всеохоплюючої інституційної розбудови для підтримки України у впровадженні реформи державного управління та особливо у сферах контролю за державною допомогою, санітарного та фітосанітарного контролю, міграції та координації законодавчої програми в Україні. Вони також обговорили підготовку до майбутнього Саміту Східного партнерства, який відбудеться у травні в Будапешті.

12. Лідери обговорили міжнародні та регіональні питання, які становлять спільний інтерес, зокрема, відносини з Білоруссю, Росією, а також Придністровське врегулювання у Республіці Молдова. У якості партнерів у форматі Придністровського врегулювання 5+2 вони домовилися продовжити свою тісну співпрацю, підкреслюючи, що безумовне відновлення переговорів у форматі 5+2 залишається спільною метою. Лідери очікують на прогрес з цього питання з нагоди Саміту ОБСЄ у м. Астана 1-2 грудня 2010 року. Лідери домовилися посилити співпрацю у боротьбі проти актів піратства та збройного пограбування біля узбережжя Сомалі. У цьому контексті ЄС привітав участь України в операції ЄС «Аталанта» та висловив сподівання на її подальший внесок.

 

 

Міжнародний день прав людини.

У 1950 році Генеральна Асамблея ООН запропонувала всім державам і зацікавленим організаціям відзначати 10 грудня як День прав людини, який знаменує річницю ухвалення Асамблеєю Загальної декларації прав людини в 1948 році.

До поняття «Права людини» людство прийшло не відразу. Вперше про права особистості заговорили французькі просвітителі Вольтер і Жан Жак Руссо. Пройшло ще майже два сторіччя, перш ніж людство дозріло до поняття і прийняття загального кодексу прав людини. 10 грудня 1948 року Організація Об'єднаних Націй прийняла Загальну декларацію прав людини, що проголошує права особистості, цивільні і політичні права і свободи (рівність всіх перед законом, право кожного на свободу і особисту недоторканність, свободу совісті та інші). У Декларації заявлено також, що всі люди мають рівні права, які не залежать від їх особових відмінностей і від різниці в політичних системах їх країн. Декларація не носить обов'язкового характеру. В основу документа були покладені всі напрацювання людської думки, які були на той момент у даному питанні. Це був перший досвід колективної розробки універсального документа з прав людини.

Багато країн включають основні положення Декларації в своє базове законодавство і конституції. Її принципи лежать в основі багатьох пактів, конвенцій і договорів з прав людини, укладених з 1948 року. Найбільш широкими обов'язковими угодами з прав людини, укладеними під егідою ООН, є Міжнародний пакт про цивільні і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, підписані 16 грудня 1966 року. За дотриманням прийнятих пактів, конвенцій і договорів з прав людини спостерігає Верховний Комісаріат ООН з прав людини. Верховний комісар відряджає своїх посланців в різні країни світу для складання звітів про дотримання прав людини на місцях. Якщо права не дотримуються, то в справу вступають трибунали.

У резолюції Генеральної Асамблеї запропоновано всім державам щорічно надавати доповіді про святкування Дня прав людини. У координації святкування Дня прав людини важливу роль відіграє Верховний комісар з прав людини.

  Луїза АРБУР, Верховний комісар ООН з прав людини

Часто злиденність є одночасно й причиною, й наслідком порушень прав людини. Проте питання про зв’язки між крайньою знедоленістю й порушенням прав досі є другорядним у політичних дискусіях і розробці стратегій розвитку. Саме для того, щоб привернути увагу до цього принципового, але часто недооціненого аспекту, День прав людини, що відзначається 10 грудня, цього року присвячений боротьбі з бідністю. Це не лише добрий привід для роздумів, а й заклик до дії, адресований урядам — так само як і всім активістам, що працюють у сфері прав людини й розвитку, — і спрямований на забезпечення гідного життя для всіх.

Усі права людини, такі як право на висловлення своєї думки, право голосу на виборах, а також і право на харчування, роботу, охорону здоров’я й житло — важливі для знедолених, бо злидні й соціальне відчуження тісно переплетені з дискримінацією, відсутністю рівного доступу до ресурсів і можливостей, соціальною й культурною маргіналізацією. Ущемлення прав знедолених ускладнює для них доступ на ринок праці, доступ до базових послуг і ресурсів. У багатьох суспільствах бідні позбавлені можливості реалізувати своє право на освіту, охорону здоров’я, житло — й усе лише тому, що це їм не по кишені. Це, у свою чергу, утрудняє їхню участь у громадському житті, обмежує їхні можливості впливати на формулювання політики в питаннях, що зачіпають їхні інтереси, й вимагати перегляду несправедливих рішень.

Таким чином, бідність — це не лише брак коштів або матеріальних благ, це також і відсутність ресурсів, можливостей і гарантій — усе це завдає шкоди людській гідності й посилює уразливість незаможних прошарків. Проблема бідності також має пряме відношення до питань влади, питань про те, хто наділений владою і хто її позбавлений, коли йдеться про суспільне життя чи про сімейне. Розумiння суті тенет владних взаємовідносин у політичній, економічній і соціальній сферах є ключем до розуміння й більш ефективної протидії укоріненим виявам дискримінації, нерівності й ізоляції, які й прирікають як окремих людей, так і цілі співтовариства та народи на багато поколінь злиденності.

Проте нерідко бідність сприймається як хоч і гідне жалю, але все ж випадкове явище, або ж як неминучий наслідок сторонніх рішень або подій; дехто навіть вважає, що саме самі бідні відповідальні за те становище, в якому опинилися.

Комплексний підхід до прав людини не лише дозволить подолати забобони й міфи, що панують у повсякденній реальності найбідніших верств населення, а також — що більш важливо — допоможе знайти стійкі й справедливі шляхи подолання бідності. Цей підхід, в основі якого лежить недвозначне визнання зобов’язань держави щодо захисту своїх громадян від злиденності й соціальної маргіналізації, підкреслює покладену на уряди відповідальність за створення умов, що сприяють підвищенню суспільного добробуту. Такий підхід також дозволяє бідним брати участь у формуванні політики, спрямованої на реалізацію їхніх прав, а також вимагати ефективного захисту своїх прав у разі їх порушень.

Такий підхід грунтується на міцному правовому підмурівку. Кожна держава ратифікувала щонайменше одну з семи ключових міжнародних конвенцій з прав людини, а 80% країн ратифікували чотири або більше таких конвенцій. Більше того, світова спільнота поставила собі завдання досягнення Цілей розвитку тисячоліття, що передбачають досягнення конкретних показників у боротьбі з убогістю й маргіналізацією. На всесвітньому саміті 2005 р. знову була висловлена прихильність до цих зобов’язань.

Навіть в умовах, коли ресурси обмежені, державам під силу вживати заходів для боротьби з бідністю. Наприклад, викорінювання дискримінації в рядi випадків дозволяє усунути бар’єри, що перешкоджають участі в ринку праці й забезпечити жінкам і представникам меншин доступ до робочих місць. Рівень дитячої смертності може бути знижений за рахунок ефективних, недорогих заходів, що не вимагають значного технічного оснащення. А тим державам, які спроможні це зробити, слід проявляти ініціативу в наданні допомоги тим, хто її потребує.

Навпаки, байдужість і дотримання вузьконаціональних інтересів можуть завдати правам людини й розвитку не меншої шкоди, ніж дискримінація. Як підкреслив минулого року голова Світового банку Пол Вулфовіц, «не має морального виправдання те, що багаті країни витрачають $ 280 млрд. — що майже дорівнює сукупному валовому внутрішньому продукту африканських країн і в чотири рази перевищує обсяги іноземної допомоги — на надання підтримки сільськогосподарським виробникам».

Як зазначив в одній зі своїх останніх промов Генеральний секретар ООН Кофі Аннан, одним iз найважливіших досягнень на своїй посаді він вважає привертання уваги світової спільноти до питань боротьби з бідністю. Зокрема, він особливо підкреслював той стан крайньої вразливості й ту втрату людської гідності, які супроводять злиденність. І що принципово важливо — Генеральний секретар розглядав права людини, безпеку й розвиток як невід’ємні атрибути світу, в якому всі люди могли б жити при більшій свободі. Коли голодує кожний сьомий житель нашої планети, досягнення цієї свободи поставлені в залежність від подолання бідності, що являє собою один iз найсерйозніших викликів сучасності.

 

Загальна декларація прав людини

 

Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III)
Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року

 

Преамбула

Беручи до  уваги,  що  визнання  гідності,  яка властива всім
членам людської сім'ї,  і рівних та невід'ємних їх прав є  основою
свободи, справедливості та загального миру: і

беручи до уваги,  що зневажання і нехтування  правами  людини
призвели до варварських актів,  які обурюють совість людства, і що
створення такого світу,  в якому люди будуть мати свободу слова  і
переконань  і  будуть  вільні  від страху і нужди,  проголошено як
високе прагнення людей; і

беручи до уваги,  що необхідно,  щоб права людини охоронялися
силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена
вдаватися  як  до  останнього  засобу до повстання проти тиранії і
гноблення; і

беручи до  уваги,  що  необхідно  сприяти  розвиткові дружніх
відносин між народами; і

беручи до  уваги,  що  народи  Об'єднаних Націй підтвердили в
Статуті (
995_010 ) свою віру в основні права людини, в гідність і
цінність  людської  особи  і в рівноправність чоловіків і жінок та
вирішили сприяти соціальному прогресові і  поліпшенню  умов  життя
при більшій свободі; і

беручи до уваги,  що держави-члени  зобов'язались  сприяти  у
співробітництві з Організацією Об'єднаних Націй загальній повазі і
додержанню прав людини і основних свобод; і

беручи до  уваги,  що загальне розуміння характеру цих прав і
свобод  має  величезне  значення  для  повного   виконання   цього
зобов'язання;

Генеральна Асамблея

проголошує цю Загальну декларацію прав людини як завдання, до
виконання  якого  повинні прагнути всі народи і всі держави з тим,
щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі
цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і
свобод   і   забезпеченню,   шляхом   національних  і  міжнародних
прогресивних   заходів,   загального   і  ефективного  визнання  і
здійснення  їх  як  серед народів держав-членів Організації, так і
серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією.

Стаття 1

Всі люди  народжуються вільними і рівними у своїй гідності та
правах.  Вони  наділені  розумом  і  совістю  і  повинні  діяти  у
відношенні один до одного в дусі братерства.

Стаття 2

Кожна людина   повинна   мати   всі   права  і  всі  свободи,
проголошені цією Декларацією,  незалежно від раси,  кольору шкіри,
статі,   мови,   релігії,   політичних   або   інших   переконань,
національного чи соціального походження,  майнового, станового або
іншого  становища.  Крім  того,  не  повинно  проводитися  ніякого
розрізнення  на  основі  політичного,  правового  або міжнародного
статусу  країни  або території, до якої людина належить, незалежно
від    того,   чи   є   ця   територія   незалежною,   підопічною,
несамоврядованою   або   як-небудь   інакше   обмеженою  у  своєму
суверенітеті.

Стаття 3

Кожна людина має право на життя,  на свободу  і  на  особисту
недоторканність.

Стаття 4

Ніхто не  повинен  бути  в рабстві або у підневільному стані;
рабство і работоргівля забороняються в усіх їх видах.

Стаття 5

Ніхто не   повинен   зазнавати   тортур,   або    жорстокого,
нелюдського,  або  такого,  що принижує його гідність,  поводження
і покарання.

Стаття 6

Кожна людина,  де б вона не перебувала, має право на визнання
її правосуб'єктності.

Стаття 7

Всі люди  рівні  перед  законом і мають право,  без будь-якої
різниці,  на рівний їх захист законом.  Усі люди  мають  право  на
рівний  захист від якої б то не було дискримінації,  що порушує цю
Декларацію,  і від якого  б  то  не  було  підбурювання  до  такої
дискримінації.

Стаття 8

Кожна людина  має  право  на  ефективне  поновлення  у правах
компетентними національними судами в разі  порушення  її  основних
прав, наданих їй конституцією або законом.

Стаття 9

Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або
вигнання.

Стаття 10

Кожна людина,  для визначення її  прав  і  обов'язків  і  для
встановлення   обґрунтованості   пред'явленого   їй  кримінального
обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її
справа  була  розглянута  прилюдно  і  з  додержанням  усіх  вимог
справедливості незалежним і безстороннім судом.

Стаття 11

1. Кожна людина,  обвинувачена у вчиненні злочину,  має право
вважатися  невинною  доти,  поки її винність не буде встановлена в
законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду,  при  якому
їй забезпечують усі можливості для захисту.

2. Ніхто не  може  бути  засуджений  за  злочин  на  підставі
вчинення  будь-якого  діяння або за бездіяльність,  які під час їх
вчинення не становили злочину за  національними  законами  або  за
міжнародним правом.  Не може також накладатись покарання тяжче від
того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.

Стаття 12

Ніхто не  може  зазнавати  безпідставного  втручання  у  його
особисте    і   сімейне   життя,   безпідставного   посягання   на
недоторканність його житла,  тайну його кореспонденції або на його
честь  і  репутацію.  Кожна  людина має право на захист закону від
такого втручання або таких посягань.

Стаття 13

1. Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати  собі
місце проживання у межах кожної держави.

2. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи
й свою власну, і повертатися у свою країну.

Стаття 14

Кожна людина  має  право  шукати притулку від переслідувань в
інших країнах і користуватися цим притулком.

Це право не може бути використане в разі переслідування,  яке
в дійсності ґрунтується на  вчиненні  неполітичного  злочину,  або
діяння,  що  суперечить  цілям  і принципам Організації Об'єднаних
Націй.

Стаття 15

1. Кожна людина має право на громадянство.

2. Ніхто  не  може бути безпідставно позбавлений громадянства
або права змінити своє громадянство.

Стаття 16

1. Чоловіки і жінки,  які досягли повноліття, мають право без
будь-яких  обмежень  за  ознакою раси,  національності або релігії
одружуватися і засновувати  сім'ю.  Вони  користуються  однаковими
правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

2. Шлюб може укладатися тільки при  вільній  і  повній  згоді
сторін, що одружуються.

3. Сім'я є природним і основним осередком суспільства  і  має
право на захист з боку суспільства та держави.

Стаття 17

1. Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так
і разом з іншими.

2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Стаття 18

Кожна людина  має право на свободу думки,  совісті і релігії;
це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання  і
свободу  сповідувати  свою релігію або переконання як одноособово,
так і разом з іншими,  прилюдним або приватним порядком в  ученні,
богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Стаття 19

Кожна людина  має  право на свободу переконань і на вільне їх
виявлення;  це право включає свободу  безперешкодно  дотримуватися
своїх  переконань  та  свободу  шукати,  одержувати  і  поширювати
інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно  від  державних
кордонів.

Стаття 20

1. Кожна   людина  має  право  на  свободу  мирних  зборів  і
асоціацій.

2. Ніхто  не  може  бути  примушений  вступати  до  будь-якої
асоціації.

Стаття 21

1. Кожна людина має право брати  участь  в  управлінні  своєю
країною безпосередньо або через вільно обраних представників.

2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби
в своїй країні.

3. Воля народу повинна бути  основою  влади  уряду;  ця  воля
повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах,  які
повинні провадитись  при  загальному  і  рівному  виборчому  праві
шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що
забезпечують свободу голосування.

Стаття 22

Кожна людина,  як член суспільства,  має право  на  соціальне
забезпечення   і  на  здійснення  необхідних  для  підтримання  її
гідності і для вільного розвитку  її  особи  прав  у  економічній,
соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і
міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів
кожної держави.

Стаття 23

1. Кожна людина має право на працю,  на вільний вибір роботи,
на  справедливі  і  сприятливі  умови  праці  та  на  захист   від
безробіття.

2. Кожна людина,  без будь-якої дискримінації,  має право  на
рівну оплату за рівну працю.

3. Кожний працюючий має право  на  справедливу  і  задовільну
винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої  та її
сім'ї,  і яка в разі  необхідності  доповнюється  іншими  засобами
соціального забезпечення.

4. Кожна людина має  право  створювати  професійні  спілки  і
входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів.

Стаття 24

Кожна людина  має  право на відпочинок і дозвілля,  включаючи
право  на  розумне  обмеження  робочого  дня  та   на   оплачувану
періодичну відпустку.

Стаття 25

1. Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи
їжу,  одяг,  житло,  медичний  догляд   та   необхідне   соціальне
обслуговування,  який  є  необхідним  для  підтримання  здоров'я і
добробуту її самої та її сім'ї,  і право на  забезпечення  в  разі
безробіття,  хвороби,  інвалідності,  вдівства, старості чи іншого
випадку втрати  засобів  до  існування  через  незалежні  від  неї
обставини.

2. Материнство і дитинство дають право на особливе піклування
і допомогу.  Всі діти,  народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні
користуватися однаковим соціальним захистом.

Стаття 26

1. Кожна людина має право  на  освіту.  Освіта  повинна  бути
безплатною,  хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна
бути обов'язковою.  Технічна  і  професійна  освіта  повинна  бути
загальнодоступною,  а  вища освіта повинна бути однаково доступною
для всіх на основі здібностей кожного.

2. Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської
особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта
повинна  сприяти  взаєморозумінню,  терпимості  і дружбі між усіма
народами,  расовими або  релігійними  групами  і  повинна  сприяти
діяльності Організації Об'єднаних Націй по підтриманню миру.

3. Батьки мають право пріоритету у  виборі  виду  освіти  для
своїх малолітніх дітей.

Стаття 27

1. Кожна  людина  має право вільно брати участь у культурному
житті суспільства,  втішатися мистецтвом, брати участь у науковому
прогресі і користуватися його благами.

2. Кожна  людина  має  право  на  захист   її   моральних   і
матеріальних  інтересів,  що є результатом наукових,  літературних
або художніх праць, автором яких вона є.

Стаття 28

Кожна людина має право на соціальний і  міжнародний  порядок,
при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути
повністю
здійснені.

Стаття 29

1. Кожна людина має обов'язки  перед  суспільством,  у  якому
тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи.

2. При здійсненні своїх прав і свобод  кожна  людина  повинна
зазнавати тільки таких обмежень,  які встановлені законом виключно
з метою забезпечення належного визнання і  поваги  прав  і  свобод
інших  та  забезпечення  справедливих  вимог моралі,  громадського
порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

3. Здійснення  цих  прав  і свобод ні в якому разі не повинно
суперечити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 30

Ніщо у цій Декларації не може  бути  витлумачено  як  надання
будь-якій  державі,  групі осіб або окремим особам права займатися
будь-якою діяльністю або вчиняти дії,  спрямовані на знищення прав
і свобод, викладених у цій Декларації.

 

 

 

 

 

Європейський Союз
European Union

Девіз: In varietate concordia (Єдність у різноманітті)

Гімн: An die Freude (Ода радості)

Розташування Європи

Столиця

Місцезнаходження ЄврокомісіїБрюсель

 

Офіційні мови

23 офіційних та робочих мови

 

Державний устрій

 

 

 - Головуючий Єврокомісії

Жозе Мануель Баррозо

 

 - Головуючий Європарламента

Ганс-Ґерт Петтерінґ

 

Заснування

 

 

 - Проголошено

01.11.1993 

 

Площа

 

 - Загалом

3 892 685 км² (8)

 

Населення

 

 - оцінка 2007 р.

492 852 385 млн. (3)

 

 - Щільність

116 4 чол,/км²

 

ВВП (ПКС)

2006 р., оцінка

 

 - Повний

13.08·10¹² (1)

 

 - На душу населення

$29 900 (14)

 

Валюта

Євро (тільки в Єврозоні), загалом 13 валют (EUR)

 

Часовий пояс

UTC (UTC-4—+4)

 

Домен Інтернет

.eu

 

Європе́йський Сою́з (ЄС, Європе́йська У́нія, Європе́йська Співдру́жність) — союз держав-членів Європейських Спільнот, створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і діючим з листопада 1993 р.

Мета ЄС

Створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (валюта ECU, від 1999 року — Євро) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.

Члени ЄС

ЄС-27

Українська назва

оригінальна назва

скорочення ISO 3166-1

АвстріяАвстрія

Österreich

AT

БельгіяБельгія

België / Belgique / Belgien

BE

БолгаріяБолгарія

България

BG

Велика БританіяВелика Британія

United Kingdom

GB

ГреціяГреція

Ελλάδα

GR

ДаніяДанія

Danmark

DK

ЕстоніяЕстонія

Eesti

EE

ІрландіяІрландія

Éire / Ireland

IE

ІспаніяІспанія

España

ES

ІталіяІталія

Italia

IT

КіпрКіпр

Κύπρος / Kıbrıs

CY

ЛатвіяЛатвія

Latvija

LV

ЛитваЛитва

Lietuva

LT

ЛюксембургЛюксембург

Lëtzebuerg / Luxemburg / Luxembourg

LU

МальтаМальта

Malta

MT

НідерландиНідерланди

Nederland

NL

НімеччинаНімеччина

Deutschland

DE

ПольщаПольща

Polska

PL

ПортугаліяПортугалія

Portugal

PT

РумуніяРумунія

România

RO

СловаччинаСловаччина

Slovensko

SK

СловеніяСловенія

Slovenija

SI

УгорщинаУгорщина

Magyarország

HU

ФінляндіяФінляндія

Suomi / Finland

FI

ФранціяФранція

France

FR

ЧехіяЧехія

Česká republika

CZ

ШвеціяШвеція

Sverige

SE

Країни-кандидати

Republica MacedoniaМакедонія

Република Македонија

MK

ТуреччинаТуреччина

Türkiye

TR

ХорватіяХорватія

Hrvatska

HR

 

Подальше розширення

Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006 р. чільники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС 2010 року (заява про вступ надійшла 21 лютого 2003 р.).

з 14 квітня 1987 р. Туреччина є офіційним кандидатом (англ. Applicant country, candidate country) на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005-го року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини у 2015-му році. Туреччина має здійснити деякі необхідні соціальні і економічні реформи. Інша проблема те, що лише 3 % території Туреччини належить до Європейського континенту, хоча формально, відповідно до Копенгаґенських критеріїв географічних вимог немає.

Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року.

Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Однак ці країни є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства.

Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія офіційно визнані потенційними кандидатами.

Головні органи Європейського Союзу і Європейських Спільнот

Виконавча влада

Законодавча влада

Законодавча влада

Судова влада

Європейська Комісія

Рада Європейського Союзу

Європейський парламент

Європейський суд

Європейська Комісія

Опис зображення

Рада Європейського Союзу

Опис зображення

Європейський парламент

Опис зображення

Європейський суд

Опис зображення

  • законотворча ініціатива
  • виконання бюджету
  • спотерегає за виконанням європейських законів та бюджетів
  • вирішує законодавчі та бюджетні питання
  • заключає міжнародні договори
  • вирішує законодавчі та бюджетні питання
  • контролює Комісію
  • забезпечує одноманітність у інтерпретації європейських законів

 

Європейський Парламент

Європейський Парламент (англ. European Parliament) — одна з п'яти інституцій Європейського Союзу, асамблея представників його населення. Починаючи з 1979 року Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням. Число місць у ньому кілька разів збульшувалося і досягло 785 починаючи з 2004 року; ці місця розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення.

Європейська Рада (голів держав і урядів) цей термін означає регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Європейського Союзу.

Започаткована згідно з комюніке, прийнятому в грудні 1974 р. на закритті Паризького саміту; перше засідання відбулося 10-11 березня 1975 р. в Дубліні. Раніше, від 1961 до 1974 р., практикувалися європейські конференції на найвищому рівні. Існування Європейської Ради було юридично визнане в Єдиному Європейському Акті, а офіційний статус підтверджено в Договорі про Європейський Союз.

Європейська Комісія унікальна  інституція ЄС, що не має аналогів у національних системах урядування.

Європейську комісію часто представляють як виконавчий орган ЄС, хоч насправді вона має обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Точніше роль Комісії відбиває неформальна назва «двигун європейської інтеграції». І не лише тому, що в рамках повноважень першого стовпа вона має майже виняткове право на законодавчу ініціативу, але також і через її історію, склад, культуру й радше європейський, ніж національний світогляд. Крім того, Комісія наглядає за тим, щоб не порушувались угоди, і традиційно захищає інтереси малих держав-членів.

Рада ЄС (міністри певного відомства)

інституція Європейського Союзу, (Рада або Рада міністрів) головний орган ухвалювання рішень у Європейському Союзі. До її складу входять по одному міністрові від кожної країни Союзу. Залежно від порядку денного, збираються міністри закордонних справ (Рада з загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (Екофін), сільського господарства тощо — загалом 9 конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць; інші — раз на півроку. Попри те, що склад Ради міністрів змінюється, це єдина інституція.

Україна і Європейський Союз

Отримання статусу повноцінного члена ЄС як стратегічна мета України була вперше задекларована президентом України Віктором Ющенко одразу після його обрання на початку 2005-го року.

Хоча в дискусіях українськими посадовцями і політологами називалися декілька конкретних дат можливого набуття членства на цей час офіційно Україні від ЄС було запропоновано лише Європейську політику сусідства. У березні 2007-го року Україні було запропоновано укладення Договору про Зону вільної торгівлі з ЄС.

Позиція ЄС і політика

Для набуття членства в ЄС потрібна згода всіх країн членів. 13-го січня 2005-го року Європарламент фактично одноголосно (467 «за» проти 19) прийняв постанову про бажання Європарламенту наближення позицій з Україною щодо членства. Єврокомісія відзначає, що, хоча ще має пройти певний підготовчий період прийняття нових членів не виключено. На що президент Ющенко відповів про свої наміри подати заявку на членство «у близькому майбутньому».

Декілька впливових в ЄС лідерів в той час виказали підтримку покращенню зв'язків з Україною. Зокрема міністр закордонних справ Польщі Адам Ротфельд 21-го березня 2005-го року заявив, що Польща за будь яких умов підтримувати євро інтеграційні прагнення України. Зокрема він сказав: «На даному етапі ми маємо концентруватися на конкретних кроках кооперації замість порожніх розмов про загальноєвропейську кооперацію». Три дні по тому опитування у шести найбільших країнах ЄС показало прихильність громадян ЄС до прийняття України у майбутньому як повноцінного члена.

Основні етапи

початок роботи щодо запровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

У квітні 2004-го року на саміті Україна-ЄС євро—очікування України були підірвані у зв'язку з неотриманням статусу країни з ринковою економікою від ради міністрів ЄС. Однак це сталося до Помаранчевої революції.

У найближчому майбутньому найбільш ймовірно, що ефективні відносини України з ЄС будуть здійснюватися через посередників, найстійкішими з яких є провідні політичні сили сусідньої Польщі, член ЄС з стійкими історичними зв'язками з Україною.

На даному етапі функціонери ЄС наполягають на укладання стратегічних відносин з Україною як з країною сусідом.

 

 

 

 

 

 

 

Курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію є офіційно визнаним пріоритетним вектором розвитку України: засвідчена перевага саме перевірених історією цінностей, які забезпечують як державну безпеку, так і найвищі стандарти у всіх сферах життя Людини, включаючи політичну, соціальну, економічну та інші. Тобто, задекларовано таку подальшу модель розвитку суспільства, в якій головним пріоритетом та метою постає Людина з усім різноманіттям своїх потреб і інтересів, рівень задовольняння яких фіксується рівнем якості життя.

Державні стандарти та норми якості життя, що є фактичним показником ставлення держави до своїх громадян, демонструють ступінь розвинутості демократичних засад та інституцій суспільства, а також виступають індикатором здатності проведення комплексних реформаційних перетворень. Україна за рівнем розвитку демократії та громадянського суспільства, верховенства права, незалежності ЗМІ, разом з економічними показниками - що і є критеріями якості життя в країнах ЄС та НАТО, - перебуває на найнижчих щаблях світових рейтингів. Разом з тим, українці не завжди усвідомлюють чому зовнішній курс направлений саме на ЄС та НАТО, а тому і байдужі або ж вороже налаштовані до того, як цей курс буде реалізовуватися.

Специфіка ж негативного ставлення до вступу України до ЄС та НАТО не в останню чергу обумовлена неправильним трактуванням понять «демократія», «євроінтеграція», «НАТО» та стереотипами і міфами, породженими як радянською, так і новітньою політтехнологіями. Особливо актуальною ця проблема є для сходу України, де «образ ворога» щодо НАТО є загальною платформою для розвитку негативного бачення державного курсу на інтеграцію до ЄС та НАТО.

Сьогодні питання європейської та євроатлантичної інтеграції вже виведено за вузькі рамки спеціалістів — аналітиків та політологів. Однак проблеми, що стосуються якості життя, які є близькими та зрозумілими кожному громадянину, майже не виносяться на обговорення громадськості, в тому числі студентської молоді та мешканців малих міст та сіл України.

Україна офіційно задекларувала пріоритет розвитку, спрямованого на інтеграцію в Організацію Північноатлантичного договору та Європейський Союз. Про це свідчать як закріплена нормативно-правова база, так і проголошений Президентом та керівництвом уряду України офіційний політичний курс.

Організація Північноатлантичного договору та Європейський Союз – представляють собою найбільш ефективні механізми в світі, тільки якщо НАТО представляє собою найбільш ефективний механізм забезпечення безпеки, що діє як політично-військове об’єднання найрозвинутіших країн світу, то Європейський Союз – найбільш ефективний механізм соціально-економічного розвитку.

 

 

АТЛАНТИЧНИЙ АЛЬЯНС

 

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) є втіленням трансатлантичного зв’язку між країнами Європи та Північної Америки, які становлять союз, що гарантує безпеку та оборону його членів. Основною та незмінною метою діяльності НАТО, яку окреслено у Вашингтонському договорі, є захист свободи та безпеки усіх його членів політичними та військовими засобами. Відповідно, з часу свого заснування у 1949 році НАТО являє собою основу системи колективної безпеки своїх держав-членів. НАТО також завжди відігравало роль ключового форуму для проведення консультацій з питань безпеки, які викликають заінтересованість його членів, а також вагомої опори миру та стабільності на усьому євроатлантичному просторі.

Після завершення холодної війни Альянс перебрав на себе нові ключові завдання, як-то зміцнення безпеки шляхом заохочення партнерських відносин з усіма демократичними країнами Європи до Кавказу та Центральної Азії. У відповідь на зміни, що сталися у загальному середовищі безпеки, Альянс також перебрав на себе додаткову відповідальність. Це, зокрема, подолання нестабільності, що походить від регіональних та етнічних конфліктів на території Європи, та загроз, що виникають поза межами євроатлантичного регіону.

Нині діяльність Альянсу дедалі розширюється, охоплюючи співпрацю з Росією, Україною та іншими державами, які не входять до складу НАТО, а також зусилля, спрямовані на те, щоб зробити Альянс здатним запобігати новим викликам у галузі безпеки, які властиві ХХІ століттю, як, наприклад, міжнародний тероризм та поширення зброї масового знищення. Щоб зберегти свою ефективність стосовно захисту та зміцнення безпеки за умов нинішнього швидко змінюваного середовища безпеки, Альянс нині запроваджує ґрунтовну трансформацію, яка охоплює усі аспекти його діяльності й передбачає запровадження нових завдань, вступ нових членів, вдосконалення військового потенціалу, розбудову нових партнерських відносин та новий спосіб ведення справ.

 

 

Витоки Альянсу

 

Після завершення Другої світової війни країни Східної та Західної Європи опинилися розділеними ідеологічними та політичними бар’єрами часів холодної війни. Східна Європа потрапила до сфери впливу Радянського Союзу. У 1949 році 12 країн по обидва боки Атлантики утворили Організацію Північноатлантичного договору, яка була створена з метою протистояння можливому прагненню Радянського Союзу поширити свій вплив не лише на східноєвропейські країни, але й на інші частини континенту.

     

 

У період з 1947-го до 1952 року у рамках Плану Маршалла були виділені кошти для стабілізації економіки західноєвропейських країн. Роль НАТО як політичного та військового союзу полягала у забезпеченні колективної оборони від будь-якого можливого прояву агресії та підтриманні безпечного середовища для розвитку демократії та економічного зростання. За словами тодішнього Президента США Гаррі С. Трумена, План Маршалла та НАТО були “двома половинками одного горіха”.

     

 

Країни – засновниці НАТО – Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Велика Британія та США -- зобов’язалися прийти на допомогу одна одній у разі військової агресії проти будь-якої з них. Зобов’язавши Північну Америку захищати оборону Західної Європи, Альянс довів, що будь-яке намагання політичного та військового тиску на Західну Європу приречене на поразку. Водночас у такий спосіб було гарантовано, що політика окремих країн у галузі оборони поступово стане більш гармонійною та взаємозалежною.

 

Засідання Північноатлантичної ради під час Празького саміту

 

 

Засідання Північноатлантичної ради у Парижі

 

 

 

На початку 50-х рр. події у світі, які поступово призвели до корейської війни, здається, підтвердили побоювання західних країн стосовно експансіоністських прагнень Радянського Союзу. Відповідно, країни – члени НАТО активізували свої зусилля з метою вироблення таких військових структур, які забезпечили б виконання ними зобов’язань у галузі колективної оборони. Присутність американських військ на європейському континенті на прохання урядів країн Європи допомагала утримувати Радянський Союз від думки про можливий успіх збройної агресії. До того ж із часом до Альянсу вступали нові країни. Так, у 1952 році до Альянсу приєдналися Греція та Туреччина, три роки потому– Федеративна Республіка Німеччина, а у 1982 році – Іспанія.

 

 

 

Завдяки членству в Альянсі країни Західної Європи та Північної Америки не лише спільно забезпечували власну оборону, але й спромоглися досягти небаченого рівня стабільності. Фактично, безпеку, яку гарантувало НАТО, можна назвати “киснем процвітання”, який створив основу економічного співробітництва та подальшої інтеграції країн. А на початку 90-х рр. Альянс сприяв припиненню холодної війни та усуненню ліній розподілу на європейському континенті.

 

 

Підписання Вашингтонського договору

 

 

 

Підготовка до зльоту

Як функціонує НАТО?

Однією із запорук міцності НАТО є процес ухвалення рішень, який ґрунтується на досягненні консенсусу. Це означає, що усі рішення мають бути одностайними. Внаслідок цього часто виникає потреба у проведенні тривалих консультацій та обговорень, перш ніж буде ухвалене важливе рішення. Хоча сторонньому спостерігачеві така система може видатися надто повільною та громіздкою, вона має дві незаперечних переваги. По-перше, вона забезпечує дотримання суверенітету кожної з країн – членів Альянсу. По-друге, коли вже рішення досягнуто, воно користується стовідсотковою підтримкою усіх держав-членів і підкріплене готовністю його виконувати.

   Найвищий орган, що ухвалює рішення в НАТО, –це Північноатлантична рада, до складу якої входить по одному Постійному представнику з боку кожної країни – члена Альянсу.

   Постійний представник має ранг посла, а в роботі йому  допомагає національна делегація у складі дипломатичного персоналу та радників з питань безпеки. Рада засідає на рівні послів щонайменше раз на тиждень, а зазвичай – ще частіше.

  

 

 

 

Засідання Північноатлантичної ради

 

 

 

 

Також відбуваються регулярні засідання Ради на рівні міністрів закордонних справ та оборони, а час від часу – на рівні глав держав та урядів.

НАТО очолює Генеральний секретар, якого призначають терміном приблизно на чотири роки. Генеральний секретар обирається з числа видатних державних діячів однієї з країн – членів Альянсу. Він головує на засіданнях Північноатлантичної ради та інших ключових органів Альянсу та сприяє досягненню консенсусу країнами – членами НАТО. Стосовно управління щоденною діяльністю Генеральному секретареві допомагає Міжнародний секретаріат, що складається з експертів та посадовців з країн – членів НАТО.

 НАТО не має власних збройних сил. Більшість сил, наданих у розпорядження НАТО, весь час залишається під національним командуванням та управлінням, окрім випадків, коли країни – члени НАТО відряджають ці сили для виконання конкретних завдань під проводом НАТО, починаючи від колективної безпеки до нових місій, таких як миротворчість та операції з підтримки миру. Політичні та військові структури НАТО забезпечують довготермінове планування, необхідне для того, щоб національні підрозділи були здатними виконувати ці завдання, а також запроваджують організаційні заходи стосовно спільного командування, управління, тренувань та навчань.

 

 

На будівництві мостів

 

 

Україна на шляху до Європейського наукового простору

4 липня 2002 року в Копенгагені (Данія) під час Самміту Україна - Європейський Союз було укладено Угоду між Україною та Європейським Союзом про наукове і технологічне співробітництво. Для України - це важливий крок вперед в напрямку розширення та поглиблення співробітництва з Європейським Союзом у сфері науки і технологій. Угода стане правовим підґрунтям для розвитку співробітництва між українським вченими та вченими країн Європейського Союзу.
        Угода передбачає науково-технологічне співробітництво за такими напрямками:

  • дослідження навколишнього середовища та клімату, включаючи спостереження земної поверхні;
  • біомедичні дослідження та дослідження в галузі охорони здоровя;
  • дослідження в галузі сільського господарства, лісового господарства та рибальства;
  • промислові та виробничі технології; матеріалознавство та метрологія;

 

  • неядерна енергетика;
  • транспорт;
  • технології інформаційного суспільства;
  • дослідження в галузі соціальних наук;
  • науково-технологічна політика;
  • навчання та обмін науковими кадрами.

   Для сприяння та координації науково-технічної співпраці в         рамках Угоди буде створено спільний Комітет Україна - ЄС                        зі співробітництва в галузі науки та технологій.
       Дуже важливим на сьогодні для українських науковців є питання про пільгове оподаткування грантів міжнародних організацій. Стаття 7 Угоди передбачає розповсюдження податкових та митних пільг на гранти, фінансову та іншу допомогу, що буде надаватися Європейським Співтовариством та його структурами українським ученим                       для підтримки наукової та технологічної діяльності.
       Укладення Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про наукове і технологічне співробітництво особливо важливе сьогодні, напередодні початку дії Шостої рамкової програми

Європейського Союзу з досліджень. Оскільки рамкові програми з досліджень є основними інструментами науково-технічної кооперації європейських учених. До того ж, Шоста рамкова програма на відміну від попередніх програм буде більш відкрита для країн, що не є членами Європейського Союзу. Її девіз - Європейський дослідницький простір має бути відкритим для решти світу. Це означає, що країни Європейського Союзу будуть більш тісніше співпрацювати з третіми країнами. Це сприятиме інтеграції України до європейського наукового простору.

 

 

Участь України в Науковій програмі НАТО

 

        Науково-технологічний потенціал як чи не найвагоміша складова експортного потенціалу України досі привертає увагу розвинених країн світу, потужних міжнародних організацій. Зважаючи на європейський вимір зовнішньої політики України та активне залучення українських науковців до міжнародного розподілу праці в науковій сфері через участь в міжнародних програмах, в тому числі в Науковій програмі НАТО, Міністерство освіти і науки України приділяє велику уваги питанням координації міжнародного науково-технічного співробітництва, зокрема, розвитку співпраці між Україною та НАТО в галузі науки і технологій.

       Наукова програма НАТО була започаткована в 1958 році як свідоцтво особливої уваги до прогресу в галузі науки і технологій як чинника створення безпеки націй та укріплення їхніх позицій у світовій спільноті. Визначальними характеристиками Наукової програми були й є підтримка досліджень високої наукової якості та спроможність швидко реагувати на нові досягнення. Щороку в реалізації Наукової програми НАТО беруть участь близько 13 тисяч вчених як стипендіати, учасники наукових зустрічей, семінарів, консультанти або члени консультативних комісій.

     З початку 90-х років до участі в Науковій програмі НАТО залучено вчених не тільки з країн НАТО, а й з країн-членів Ради Євроатлантичного Партнерства. А з 1999 року Наукова програма майже цілком присвячена підтримці співробітництва між ученими країн Партнерства і країн НАТО або фінансуванню та підтримці наукових досліджень у країнах Партнерства.

       Нормативно-правовою базою співробітництва України з НАТО у науково-технічній сфері є Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО (від 9 липня 1997) та Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки (затвердженої Указом Президента України від 27.01.2001 р. #58/2001), яка визначає напрямки реалізації Хартії.

      На сьогодні Україна посідає друге місце після Росії в переліку країн-партнерів зі співробітництва в рамках Наукової програми НАТО. Відповідно до пріоритетних напрямків розвитку науки і технологій українські науковці у 2001 брали участь в 16 проектах Наукової програми, з них вісім - в рамках підпрограми "Наука заради миру", яка спрямована на підтримку адаптації впровадження наукових розробок до ринкових відносин. Це проекти в галузях нанотехнологій, очищення стічних вод, моніторингу навколишнього середовища, створення нових матеріалів та джерел енергії, в галузях, які є най пріоритетними в усіх країнах світу.            Серед співдиректорів проектів науковці Національної академії наук, Академії медичних наук, Національних університетів інших вищих закладів освіти, галузевих наукових організацій. Тільки за       підпрограмою "Наука заради миру" інвестиції НАТО в науку України складають близько 1 млн. доларів США.

       Для координації співпраці Україна-НАТО в рамках Наукової програми НАТО та програми з викликів сучасного суспільства (CCMS) створено спільну робочу групу Україна-НАТО з питань науки та захисту довкілля. 18 жовтня 2000 року було проведено перше спільне засідання робочої групи. Високу оцінку керівництва Наукового комітету НАТО під час засідання робочої групи отримала ініціатива України, яка першою серед країн-партнерів проголосила про державну підтримку науковців, які одержали гранти НАТО, для підвищення якості виконання досліджень. Про цю ініціативу за рекомендацією робочої групи було інформовано наукову спільноту на засіданні Наукового комітету НАТО в форматі РЄАП.

      За період 2000-2002 років співпраця України з НАТО в сфері науки і технологій поступово набирає характеру партнерських відносин: Україна здійснює державну фінансову підтримку отримувачів грантів НАТО. Для підвищення рівня проектних пропозицій, а також сприяння розширенню участі у Науковій програмі НАТО Україна підтримує окремі наукові проекти в період їх підготовки для участі в Науковій програмі НАТО. Це стосується найбільш важливих для України проектів в галузі інфраструктури комп'ютерних мереж та захисту довкілля.

       Міністерством освіти і науки України у 2002 році за ініціативою Національного координатора співпраці України з НАТО з питань науки і технологій проведено третє спільне засідання Робочої Україна-НАТО групи з питань науки та захисту довкілля, (м. Брюссель, 22 травня 2002 р.). Україна більше опікується підвищенням якості виконання грантів, ніж їхньою кількістю.

     З метою ефективного використання грантів НАТО та покращення співпраці, Україна має залучатися до опрацювання                               національних запитів на більш ранніх стадіях і повинна                             бути краще представлена в консультативних радах.

      Виходячи з державних інтересів України у науково-технічній галузі, необхідним є збільшення кількості науково-технічних семінарів та спільних проектів, оскільки більш широке залучення українських науковців, у тому числі з вищих навчальних закладів, до реалізації наукових проектів під егідою НАТО, сприяє науково-технічній інтеграції України до європейських структур; крім того, важливим є розширення напрямків науково-технічного співробітництва: спільні дослідження у напрямках боротьби з тероризмом, повенями, наслідками Чорнобильської катастрофи.

 

 

 

Загальна інформація зі співробітництва України з НАТО у сфері науки і технологій

 

   Наукова програма НАТО не є програмою у галузі військової науки. Також не можна сказати, що Наукова програма НАТО фінансує проведення наукових досліджень. Метою Наукової програми НАТО є сприяння співпраці науковців з різних країн. Протягом свого існування Наукова програма НАТО розширювала свій вплив: до 1999 року учасниками її були лише країни-члени, починаючи з 1999 року до них приєднались країни-партнери, з 2003 року країни-партнери матимуть свою "частку" Наукової програми НАТО. Так само змінювались і цілі програми: першими цілями були підготовка молодих науковців, потім співробітництво та сприяння розвитку. Зважаючи на нову роль НАТО у світі, а саме з огляду на участь НАТО у боротьбі з тероризмом, змінилась і Наукова програма НАТО. Міжнародна наукова громада не тільки може зробити свій внесок у запобігання війни та терористичних актів надавши світові практичний приклад співробітництва, яке не можуть стримати національні, мовні та культурні бар'єри. Науковці можуть застосовувати свої знання у напрямку захисту від тероризму та дослідження шляхів протистояння іншим загрозам у галузі безпеки.

   Наукова програма НАТО була започаткована в 1958 році як свідоцтво особливої уваги до прогресу в галузі науки і технологій як чинника створення безпеки націй та укріплення їх позицій у світовій спільноті. Визначальними характеристиками Наукової програми були й є підтримка досліджень високої наукової якості та спроможність швидко реагувати на нові досягнення. Щороку в реалізації Наукової програми НАТО беруть участь близько 13 тисяч вчених як стипендіати, учасники наукових зустрічей, семінарів, консультанти або члени консультативних комісій.

       З початку 90-х років до участі в Науковій програмі НАТО залучено вчених не тільки з країн НАТО, а й з країн-членів Ради Євроатлантичного Партнерства. А з 1999 року Наукова програма майже цілком присвячена підтримці співробітництва між ученими країн Партнерства і країн НАТО або фінансуванню та підтримці наукових досліджень у країнах Партнерства.

       Україна може залучатись до співпраці в рамках Наукової програми НАТО за будь-якими підпрограмами та використовувати будь-які механізми: чи це участь поряд з країнами-членами НАТО за традиційними механізмами підтримки чи це спільні дослідження за представленими Україною пріоритетними напрямками співробітництва. У будь-якому випадку ця співпраця є унікальною - це важливий механізм залучення України до загальноєвропейських інтеграційних процесів.

     Зважаючи на європейський вимір зовнішньої політики України та активне залучення українських науковців до міжнародного розподілу праці в науковій сфері через участь в міжнародних програмах, в тому числі в Науковій програмі НАТО, Україна приділяє велику уваги питанням координації міжнародного науково-технічного співробітництва, зокрема, розвитку співпраці між Україною та НАТО в галузі науки і технологій.

      Підписання 9 липня 1997 року Президентом України Л.Кучмою та лідерами країн НАТО Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО надало можливості розширення та поглиблення відносин України та НАТО, у тому числі у питаннях наукового та військово-технічного співробітництва. З метою подальшої реалізації положень Хартії розроблена та впроваджується у дію Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001-2004 рр. та План дій Україна-НАТО на 2004 рік, відповідно до яких здійснення заходів у галузі науки і технологій покладається на Міністерство освіти і науки України.

       Відносини особливого партнерства, які характеризуються єдністю стратегічних інтересів України і НАТО, розвиваються надзвичайно активно і динамічно. За п'ять років, що минули після підписання Хартії про особливе партнерство, було досягнуто прогресу в усіх напрямках співробітництва, у тому числі у науково-технічному. Україна бере активну участь у Науковій Програмі НАТО. Особливе партнерство з НАТО розглядається як важливий механізм залучення України до загальноєвропейських інтеграційних процесів. Воно продиктоване національними інтересами України, її народу, пріоритетами зовнішньої політики нашої держави. Метою цього співробітництва є, з одного боку, використання потенціалу та можливостей НАТО та її держав-членів для вирішення національних проблем в галузі науки і технологій, з іншого боку - використання науково-технічного потенціалу України у сферах роззброєння, високих технологій, екологічної безпеки, а також участь у інших наукових проектах, що здійснюються під егідою НАТО.

 

 

       На сьогодні Україна посідає друге місце після Росії у переліку країн-партнерів зі співробітництва в рамках Наукової програми НАТО. Відповідно до пріоритетних напрямів розвитку науки і технологій, у Науковій програмі НАТО за роки співпраці взяли участь близько 400 українських учених. І з кожним роком кількість учених, залучених до співпраці, зростає. Станом лише на 2004 рік українські науковці взяли участь у 23 проектах за підпрограмою "Наука заради миру" Наукової програми НАТО. Серед співдиректорів проектів - науковці Національної академії наук України та вищих навчальних закладів. На сьогодні науково-технічне співробітництво України з НАТО здійснюється з урахуванням регіональності за наступними напрямками, які є най пріоритетними в усіх країнах світу: біотехнології, нові комп'ютерні технології, нові речовини та матеріали, нові технології в енергетиці і промисловості, дослідження зі збереження навколишнього середовища.

      Для координації науково-технічного співробітництва Україна-НАТО в рамках Наукової програми НАТО та Програми з викликів сучасного суспільства створено спільну Робочу групу Україна-НАТО з питань науки та захисту довкілля, перше засідання якої було проведено в м. Брюссель, 18 жовтня 2000 р. Високу оцінку керівництва Наукового комітету НАТО отримала ініціатива України, яка першою серед країн-партнерів надавала державну підтримку українським науковцям, які одержали гранти НАТО. Ініціатива України з співфінансування є вагомим показником важливості, яку приділяє Україна науковому співробітництву в рамках Наукової програми НАТО. У 2001 р. було проведено друге засідання спільної Робочої групи Україна-НАТО з питань науки та захисту довкілля (м. Київ, 24 квітня 2001 р.), під час якої в Національному авіаційному університеті було проведено презентацію Наукової програми НАТО з метою поширення інформації про напрямки науково-технічного співробітництва Україна-НАТО серед української наукової спільноти. У 2002 р. було проведено третє засідання спільної Робочої групи Україна-НАТО з питань науки та захисту довкілля (м. Брюссель, 22 травня 2002 р.) на якому розглянуто стан та перспективи співпраці Україна-НАТО у науково-технічній галузі. Вперше в Україні 23-27 червня 2003 року було проведено засідання Наукового комітету НАТО. В рамках Наукового комітету НАТО проходило засідання Спільної Робочої групи з питань науки та захисту довкілля. Головним питанням порядку денного засідання стало визначення пріоритетних напрямів співробітництва України з НАТО у сфері науки і технологій. Українською стороною було запропоновано у якості найбільш перспективних для наукової співпраці такі сфери:

  інформаційні технології;

  клітинна біологія та біотехнології;

  нові матеріали;

  захист довкілля.

     На засіданні Спільної робочої групи Україна-НАТО з питань науки та захисту довкілля (28 травня 2004 року, м. Брюссель) було обговорено стан та перспективи співпраці України з Альянсом у сфері науки і захисту довкілля, можливості трьохсторонньої співпраці Україна-НАТО-Український науково-технологічний центр, подальша реалізація проекту української академічної мережі "УНРЕН". Також, учасники засідання ознайомились з можливостями розвитку співпраці з Організацією НАТО з науково-технологічних розробок. Особлива увага приділяється проекту "УНРЕН" - це українська мережа наукових та дослідницьких даних, що надає можливість створити інформаційну інфраструктуру в галузі досліджень і освіти. На сьогодні "УНРЕН" є фактично національною мережею для науки і освіти України, вона об'єднує більш 50 університетів

 

і наукових установ в усіх регіонах України. Проте співпраця України з НАТО не повинна і не може обмежуватись цими сферами. Українські науковці братимуть активну участь у спільних дослідженнях проблем боротьби з тероризмом, повенями, наслідками Чорнобильської катастрофи, а також у галузі захисту інтелектуальної власності. Україна орієнтується на збільшення кількості спільних науково-технічних семінарів та проектів, оскільки більш широке залучення українських науковців, у тому числі з вищих навчальних закладів, до реалізації наукових проектів під егідою НАТО, сприяє науково-технічній інтеграції України до європейських структур та використання досвіду України та країн НАТО задля досягнення спільної мети - зміцнення миру та безпеки.

 

 

 

 

 

Комісар Янез Поточнік: у кризовий період Європа мусить більше вкладати в наукові дослідження

1004614159497f67947d46b

Нещодавно були оприлюднені результати дослідження динаміки розвитку наукових досліджень Європейського союзу та втілення в життя принципів єдиного Європейського дослідницького простору в період з 2000 по 2006 роки - Ключові цифри та дані в галузі науки, технології та конкурентоспроможності.

    Дослідження свідчить, що впродовж досліджуваного періоду кількість вчених в межах Європейського простору досліджень зросла (це зростання було вдвічі більшим, ніж у США та Японії). Збільшились також приватні капіталовкладення в наукові дослідження з-поза меж ЄС, зокрема, із США.

      Разом із тим процент валового внутрішнього продукту, котрий держави ЄС в середньому виділяють на наукові дослідження, все ще не є достатнім. Протягом 2000 – 2006 років усі країни-члени ЄС збільшили відрахування з ВВП на дослідницький сектор, проте ВВП країн ЄС за цей час також зріс.

      Показник вкладень країн Євросоюзу в науку залишився на рівні 1.84% від ВВП. За той же час Японія збільшила перерахування на науку з 3.04% до 3.39% від свого ВВП, а Південна Корея з 2.39% до 3.29% від ВВП.

     Порівняно невисоким залишається також показник приватних капіталовкладень підприємств та організацій ЄС в наукові дослідження в межах Європейського дослідницького простору.

     Коментуючи результати дослідження, Європейський комісар з питань науки та наукових досліджень Янез Поточнік сказав: «Часи економічної кризи не є періодом, коли можна скорочувати інвестиції в дослідницько-інноваційний сектор. Вони є життєво необхідними для європейських країн, якщо вони хочуть вийти з кризи сильнішими, ніж були».

     «Тому Єврокомісія, прагнучи більше вкладати в дослідження, стимулювати інноваційну активність та розвивати ринок високих технологій, знаходиться на правильному шляху», - додав Єврокомісар.

Міністр освіти України Іван Вакарчук: у 2008 році розширення університетської автономії було одним із пріоритетів освітньої політики України

1239125468495f56aa4411d

8 грудня 2008 року у Варшаві відбулася міжнародна конференція „Еліти, публічний діалог і реформа вищої освіти” за участі науковців Польщі, Білорусі, України, Росії, США, Словаччини. На конференції виступив із доповіддю міністр освіти України Іван Вакарчук. У своїй доповіді міністр освіти зазначив, що розширення університетської автономії було і залишається одним із пріоритетів освітньої політики України.

   У своїй доповіді „Університетська автономія і реформа вищої освіти. Ситуація в Україні” міністр освіти України Іван Вакарчук найперше наголосив на тому, що існує безпосередній зв’язок між якістю вищої освіти та збільшенням університетської автономії і відповідальності вищих навчальних закладів за результати власної діяльності.

    На сьогоднішній день межі автономії вищих навчальних закладів визначає закон України „Про вищу освіту”. З метою значного розширення цих меж  Міністерство освіти України на початку грудня 2008 року розробило законопроект змін до закону. У законопроекті, зокрема, говориться, що права державного університету як бюджетної установи не можуть бути обмежені при ухваленні інших законів.

 

      Згідно із новим законопроектом, збільшення університетської автономії містить у собі кілька складових.

 

  Це, по-перше, розширення фінансової автономії університетів. Законопроект передбачає надання університетові права самостійно розпоряджатися коштами, отриманими за надання платних освітніх послуг, авторизувати об’єкти інтелектуальної власності, відкривати банківські рахунки і користуватися банківськими кредитами. Інший бік фінансової автономії університету – це можливість самостійно затверджувати штатний розклад, визначати обсяги навантаження для науково-педагогічних працівників та самостійно вносити зміни до власного кошторису.

       По-друге, це надання університетам права ухвалювати остаточне рішення про присудження наукових ступенів та вчених звань. Також випускники університетів мають отримувати дипломи не лише державного зразка, а й дипломи конкретного навчального закладу, котрі мусять свідчити не лише про державне, а й суспільне визнання того чи іншого університету.

     Згідно із новим законопроектом, змін зазнає підготовка кадрів за третім освітнім циклом. Університети присуджуватимуть ступені докторів філософії у певній галузі (PhD), при цьому значно зміниться структура і обсяг підготовки аспірантів та вимоги до дисертаційної роботи. Підготовка за третім освітнім циклом буде здійснюватися винятково в режимі денної форми навчання.

    Окрім того, новий законопроект містить положення про забезпечення академічної мобільності студентів та викладачів, зокрема при реалізації спільних з іноземними університетами академічних програм.

     Іван Вакарчук наголосив, що всі заплановані реформи цілком відповідають прагненню України інтегруватися в Європейський простір вищої освіти і зробити приєднання нашої країни до Болонського процесу не лише паперовою декларацією, а й реальною зміною стандартів і організації вищої освіти.

 

Болонський процес - ідея "п'ятої свободи" в сучасному суспільстві знань

 

Болонський процес, або Болонська реформа, започаткована у 1999 році, триває вже майже десятиліття.  Сорок шість держав на двох континентах, від Португалії до Азербайджану, від Норвегії до Туреччини, стали її учасниками. Україна приєдналася до реформи у 2005 році, а Росія поповнила кількість країн-учасниць у 2003.

 


   

  Мета реформи, визначена у Болонській декларації, полягає у створенні єдиного „Європейського простору вищої освіти” (European Higher Education Area) і „Європейського простору досліджень” (Eurоpeаn Research Area). Створення цього єдиного простору освіти мислиться перш за все у ліберальний спосіб: а саме, як усунення перешкод для руху. За аналогією чотирьох свобод, фундаментальних для спільного ринку Європейського Союзу, а саме: свободи руху капіталу, робочої сили, товарів і послуг, Болонська реформа наполягає на необхідності „п’ятої свободи”, а саме „свободи руху знання”. Ця настанова передбачає усунення перешкод для мобільності студентів, викладачів і дослідників поміж країнами-учасницями. Зняття віртуальних, хоча і відчутних, кордонів між історично різними освітніми системами вимагає введення чіткої і зрозумілої для всіх учасників процесу системи дипломів, прозорість присудження наукових ступенів, еквівалентність кваліфікацій і т.і.

       Згідно із ліберальною настановою реформи, усунення перешкод для руху створить кращі умови для розвитку всіх її учасників. Тому в центрі уваги болонських зрушень знаходяться формальні критерії, що уможливлюють мобільність: спільна європейська триступенева освіта (бакалавр – магістр - PhD), вихід на єдину систему кваліфікацій (що включає шкільну, і навіть дошкільну освіту), еквівалентність і взаємовизнання дипломів, європейська кредитно-модульна система (ECTS, European Credit Transfer and Accumulation System). Всі ці структурні нововведення є формальними критеріями, необхідними для стимулювання руху знання поміж кордонами. За задумом учасників реформи, введення спільного знаменника для вимірювання мусить призвести до гармонізації, а не до уніфікації освітніх систем і суттєво спростити процедури мобільності.    

    Європейський вимір” реформи, на інституційному рівні, є визначальним. Так, „повноправним членом” Болонського процесу, окрім сорока шести держав, є Європейська Комісія, яка, до того ж, фінансує чимало пов’язаних із реформою ініціатив. Так, 2004 року під значним впливом настанови Болонського процесу, з’явилася навчальна програма Erasmus Mundus, що вже заснувала понад сто європейських міжнародних магістерських програм, відкритих для студентів з усього світу. Програма буде продовжена і на період 2009-2013, і буде поширена на рівень докторських програм. Іншим цікавим прикладом фінансової підтримки болонських принципів є програма TEMPUS, яка фінансує структурні заходи, що допомагають реформувати освітні системи в напрямку цілей Болонської реформи. До так званих „консультативних членів” реформи входять європейські організації: Рада Європи і ЮНЕСКО, а також п’ять впливових пан-європейських університетських Асоціацій: Європейська університетська Асоціація, Європейська Асоціація інституцій вищої освіти, Європейський студентський союз, Європейська асоціація забезпечення якості у вищій освіті, Міжнародна освітня пан’європейська структура. 

       Але водночас, на відміну від Європейського Союзу, який є економічним, соціальним і політичним проектом, освітній проект Болонського процесу є принципово більш відкритим до зовнішнього світу. У реформі беруть участь не лише країни-члени ЄС, але і європейські країни, що не входять до Євросоюзу (Швейцарія, Ісландія, Норвегія), „карликові” країни (Андорра, Ватикан), країни Азії (Туреччина, Вірменія, Азербайджан), Балканські країни, а також східноєвропейські країни пострадянського простору (Росія, Україна, Молдова). Більше того, приєднання до Болонського процесу не можна вважати лише „євро-інтеграційною” ініціативою, хоча так часто вважають, наводячи приклад демонстративної відмови від участі Бєларусі. Але приєднання Росії у 2003 році свідчить про те, що участь у реформі не може автоматично означати наявність „євро-інтеграційних сподівань” країни. 

      Відкритість до зовнішнього світу європейської реформи визначає і відносно простий алгоритм приєднання до неї. На відміну від Європейського Союзу, приєднання до творення єдиного Європейського простору вищої освіти не вимагає жорсткої відповідності економічним, соціальним чи політичним критеріям. Єдиною формальною умовою можливості приєднання до Болонського процесу, згідно з Берлінським комюніке, є підписання країною Європейської культурної конвенції Ради Європи 1954 року. Тому чотирьом країнам, котрі подали заявку на приєднання про Болонського процесу, але не підписали цю Конвенцію (Ізраїль, Киргизія, Північний Кіпр і Косово), було відмовлено у приєднанні до реформи. В усіх інших випадках, приєднання є досить простою процедурою і базується на добрій волі виконавчої влади окремої країни – зокрема, міністерства освіти. Власне, тому до реформи приєдналися країни із дуже різних національним освітнім потенціалом і дуже різними освітніми системами. 

      На міждержавному рівні Болонська реформа розвивається через проведення міжнародних конференцій, які збирають міністрів освіти з усіх країн-учасників реформи кожні два роки. За час впровадження реформи з 1999, проведено п’ять таких міжнародних міністерських конференцій: у Болоньї (Італія), Празі (Чехія), Берліні (Німеччина), Бергені (Норвегія) і Лондоні (Великобританія). Для підготовки таких конференцій було створено Секретаріат Болонського процесу, який кожні два роки переїжджає до країни проведення наступної конференції. Документ, який готується протягом такої конференції, має назву комюніке і є документом радше координаційного, аніж законодавчого, характеру. Спілкування між суб’єктами Болонської реформи будується на зразок „відкритого методу координації” ЄС (OMC, Open Method of Coordination, soft law) і отже, не передбачає санкцій і покарань у випадку невиконання певних вимог. 

     Отже, ліберальна настанова втілення „п’ятої свободи”, принципова відкритість до світу поза ЄС, відсутність системи санкцій - в такий спосіб Болонська реформа постає як ліберальна і гуманістична реформа вищої освіти, перевагами якої можуть скористатися майже всі країни європейського континенту. Відповідно, постає питання: яке наповнення несе відкриття віртуальних кордонів між різними освітніми системами? В чому полягає прагматична ідея створення такого простору?

     Відповіді на ці питання є соціологічними і економічними. Болонська реформа є однією із відповідей на коло проблем, котрі загострилися в європейській освіті наприкінці ХХ століття. Так, з ХІХ століття класичною моделлю європейського університету була модель Вільгельма фон Гумбольдта, використана при заснуванні університету в Берліні у 1810 і поширена згодом на інші європейські заклади. Ця модель базувалася на двох основних свободах – свободі викладати і свободі навчатися, і була великою мірою орієнтованою на фундаментальні дослідження. Ідеальною метою цієї освітньої філософії був приріст знання, де знання виступало як найвища мета і тому розглядалося як самоціль. Проте, упродовж останньої третини ХХ століття ця класична модель зіткнулася із певними соціальними і економічними проблемами. По-перше, безпрецедентна масовизація вищої освіти у багатьох країнах Європи призвела до інфляції освітніх практик і до хронічного недофінансування вищої освіти. По-друге, було помічено, що високий рівень громадян із вищою освітою не має позитивного впливу на досить високий рівень безробіття у країнах-членах ЄС. Отже, знання, що мислилося як свобода, виявилося неефективним для вирішення „критичної маси” соціальних і економічних проблем. 

     Відповідно, постало питання економічної і суспільної ефективності вищої освіти. Знання не є лише самоціллю, але засобом уникнути соціальної напруги в суспільстві і підвищити економічне зростання. У 2000 році, за рік після початку Болонської реформи, у португальській столиці Лісабон, голови європейських держав і урядів домовилися про вельми амбітну мету: зробити з ЄС „найбільш конкурентоспроможну і динамічну економіку, засновану на знанні” до 2010 року. Зрозуміло, що суперниками ЄС у конкуренції на інноваційному ринку є Сполучені Штати Америки і Японія. Ця „десятирічка” (2000-2010), фінал якої співпадає із завершенням Болонського процесу, отримала назву Лісабонської стратегії, і є великою мірою суголосною змістовій орієнтації Болонської реформи.

      Так, знання, згідно з Лісабонською стратегією, мислиться не лише як свобода, але і як рушій економіки. Ключовими поняттями цієї стратегії є створення „економіки знання”, утворення ефективних зв’язків між дослідженнями, інноваціями і бізнесом, вирішення проблем працевлаштування тощо. Згідно із цією новою філософією освіти, недостатньо лише проводити фундаментальні дослідження і отримувати Нобелевські премії, необхідно постійно думати про введення інноваційного продукту на ринок, про підвищення рентабельності дослідження, про зміцнення зв’язків університету і ринку, університету і суспільства із метою підвищення конкурентоспроможності Європи. Відтак, Лісабонська стратегія привнесла певну спрямованість на практичний, прагматичний результат досліджень, на її якість і на її вплив на економічну ситуацію.

     В свідомості багатьох наглядачів Болонський процес небезпідставно пов’язаний із Лісабонською стратегією. Саме Лісабонська настанова вплинула на Празьке комюніке Болонського процесу (2001), в якому з’являється тема „ціложиттєвого навчання”, здатного дати відповідь на виклики технологічних інновацій. Також знаковою є Болонська орієнтація на студента (student-oriented education), адже студент є майбутнім гравцем на ринку, тоді як класичною орієнтацією освіти була орієнтація на викладача (lecture-oriented education), а відтак, на дослідження. Інструменти Болонської реформи – додаток до диплому або кредитно-модульна система ECTS, постають не лише як умови конвертованості національних систем освіти або руху знання, але і як необхідний фокус на практичному результаті навчання (output). Відповідний акцент на практичних навичках (transferable skills) випускників і скорочення часу на підготовку дисертації (до 3 років) – це також намагання полегшити та пришвидшити працевлаштування випускників. 

    Таким чином, зрозуміло, що Болонська реформа та Лісабонська стратегія містять в собі виразні елементи ринково-орієнтованої, прагматичної реакції на попередню, гумбольдтівську філософію знання, яка багатьом виробникам освітніх політик здається неефективною в сучасних умовах. Введення чіткого і загальновизнаного формального критерію вимірювання компетенцій (наприклад, ECTS) і відкрита інформація щодо наповнення освіти (додаток до диплому із переліком предметів) мусить підвищити прозорість університету для ринку, для працедавців і для бізнесу. Водночас, мобільність покликана підвищити адаптацію студентів до інших національних систем і суттєво збільшити можливості працевлаштування для людей із вищою освітою.

      З огляду на виразний „підприємницький дух” і ліберальну риторику Болонського процесу, не дивно, що його часто супроводжує критика з боку європейської академічної спільноти, яка ще дуже часто дотримується попереднього способу мислення. Важливими моментами цієї критики є підкреслення того, що університет не може позбутися орієнтації на фундаментальне, „незацікавлене” знання і дослідження. Також, критики останніх тенденцій в європейській освіті підкреслюють, що діалог університету із ринком може бути важливим, але не повинен бути єдиним пріоритетом освіти або дослідження. До того ж, для захисників класичної „Ідеї Університету”, орієнтація на практичний результат і скорочення років навчання (зокрема, на рівні PhD) не дають достатньо часу для створення вагомого інтелектуального проекту. Насамкінець, для багатьох представників академічної                 спільноти, впровадження Болонських принципів ще не  означає підвищення якості або захист від інфляції освіти.

       Ця критика має право на існування. Статус знання як найвищої цілі людини відчутно втратив свою вагу упродовж останнього століття, хоча Болонська реформа є радше відповіддю на цей стан речей, а не їхньою причиною. Модель „суспільства знання”, яка поступово утверджується в Європі, з'явилася в епоху, коли знання стало масовим, а відтак, задіяним в економіку і таким, що має соціальні наслідки. Відповідно, коли знання стає масовим, воно не може зростати за елітарною моделлю „незацікавленого” знання заради самого знання. Зрозуміло, що це дратує прихильників елітарної моделі. Але, можливо, що наразі це єдиний спосіб реформувати освіту в такий спосіб, щоб збільшувати соціальну гармонію і економічне зростання Європейського континенту.