Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р.

та український досвід правозастосування.

 

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод з метою додержання країнами-підписантами забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод людини.

Конвенція була прийнята в Римі 4 листопада 1950 року та вступила в силу 1953 року англійською та французькою мовою, обидва тексти конвенції є автентичними, кожен існує лише в одному примірнику і зберігається в архіві Ради Європі. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка, відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України, стала частиною національного законодавства України. Законом України від 23 лютого 2006 року передбачено, що норми Конвенції та практика Європейського суду з прав людини мають застосовуватись в Україні як джерело права. Цезагальновідомі речі.

Хоча проблеми захисту прав і свобод людини існують вже не одне десятиліття. Разом з демографічними, екологічними, енергетичними та іншими цю категорію проблем цивілізоване людство поставило у розряд глобальних, вимагаючих першочергового розв’язання. Чому? Намагання не лише продекларувати права і свободи людини, але й забезпечити їх виконання: цеодне з досягнень цивілізації чи просто інстинкт самозбереження? Як би там не було, ця справа благородна і вимагає відповідного до себе ставлення.

За яких необхідних умов може бути забезпечено реалізацію та захист прав і свобод людини? На думку деяких вчених, чи не єдиним (бо всі інші не мають такої значущості, не є настільки вирішальними) чинником, що реально цьому сприяє, є режим демократії. І нехай доказом на користь цього буде хоча б вислів класика про те, що демократіяце не лише влада більшості, це, перш за все, захист меншості.

Україна, поставши 1991 року на шляху демократії, цілеспрямовано прямує до досягнення міжнародних рівнів у сфері захисту прав і свобод людини. Вже 12 вересня 1991 року Законом “Про правонаступництвоУкраїна гарантувалазабезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини”. 1996 року, “дбаючи про забезпечення прав і свобод людини…” (Преамбула), Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Українській державі. Правам і свободам в Конституції присвячений Другий розділ, статті якого складають чверть від кількості статей всієї Конституції і майже відтворюють у національному законодавстві Загальну Декларацію прав людини, що є красномовним свідоцтвом того, яке значення віддає Україна правам і свободам.

Міжнародно-правовим нормам в українській правовій системі віддається перевага перед національними (ст. 9 Конституції України). Це обумовлює існування наднаціональної системи захисту прав і свобод людини, однією з підсистем якої є дієвий правозахисний механізм передбачений Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод. Доречі, ця Конвенціячи не єдиний міжнародний документ, що не тільки закріплює права людини, а й створює систему їх захисту. Тому її цінність є не стільки у фіксації прав та свобод, скільки у створенні механізму їх імплементації, сутність якого полягає у виникненні на європейському просторі особливого органу – Європейського Суду з прав людини.

Крім того, Європейська Конвенція з прав людини є не тільки міжнародно-правовим інструментом в галузі прав людини, що має на меті захист широкого спектра громадянських і політичних прав особи, разом з тим вона є договором, юридично обов’язковим для Високих Договірних Сторін, який встановлює систему контролю за здійсненням прав людини в межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна.

Україна є державою європейської орієнтації, тому її вступ до Євросоюзу – стратегічна мета зовнішньої політики. Тут же слід зазначити, що вступу всіх нинішніх країн-членів Євросоюзу передувало їх членство у Раді Європи, а останньомуратифікація Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Отже, Україна здійснила перший крок у справі європейської інтеграції, інтеграції у сфері захисту прав людини зокрема. Які наслідки має це рішення? Головним з них є обов’язок внести у національне законодавство необхідні зміни, що випливають з прецедентного права, яке створюється рішеннями Європейського Суду з прав людини. Робота над цією проблемою триває досі і найпоказовішим прикладом цьому є законодавче вирішення так званоїпроблеми смертної кари”.

Немає сумнівів у тому, що Конвенція не здатна одразу ж підняти Українську державу на європейський рівень захисту прав. Однак, Конвенція, на мою думку, сприяє належному захистові прав навіть самим своїм існуванням, точніше своїм поширенням на терени нашої держави.

Як вже зазначалося вище, Конвенція, як і будь-який інший договір, зумовила появу деяких зобов’язань України перед європейською спільнотою. Органи державної влади України мають забезпечити умови, за яких дотримувалися б права і свободи людини, проголошені Конвенцією, і в разі їх порушення гарантували ефективний захист цих прав. На здійснення цього завдання спрямовані судово-правова, адміністративна реформи, запровадження служби Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо.

Ратифікувавши Конвенцію, Україна визнала право кожного свого мешканця (своїх громадян та негромадян, що перебувають на її території) звернутися з позовом до Європейського Суду з прав людини, коли вичерпано всі внутрішні можливості. Заперечуючи законність національних судових рішень, Євросуд змушує переглянути чинне законодавство та практику його застосування. Сказане дає нам підстави вважати правозахисну систему, створену Конвенцією, наднаціональною.

Так, мешканці України мають право на захист своїх прав і свобод Євросудом. А чи знають вони про це? А якщо знають, то чи відомі їм умови, що висуваються до звернення до цього органу? Можна сказати відвертоце ще одна проблема, що потребує якнайскорішого розв’язання. Низький рівень правосвідомості населення стоїть на заваді багатьом демократичним процесам в державі. Тому пропаганда ідей Конвенції, ознайомлення широкої громадськості з її положеннями, інформування громадян про стан справ із захистом прав людини в Україні – мета, досягненням якої буде утвердження в Україні європейських стандартів в галузі прав людини.

Конвенцією формулюються основоположні принципи, що стосуються прав людини. Їх значення полягає в тому, що всі конкретні норми в законодавстві держав-учасниць повинні створюватися відповідно до цих принципів, які є критерієм їх законності. До таких принципів належать: базові права і свободи громадянина, виділені в Конвенції; верховенство права і наявність незалежного від влади суду; неухильне забезпечення прав людини. Наведені принципи мають стати основним елементом становлення сучасної української державності.

Додержуючись принципів, закріплених в Конвенції, та належне виконання вимог, взятих Україною на себе з підписанням цього документу, держава одночасно виконує конституційний обов’язок перед своїми громадянами. Адже, згідно із статею 3 Конституції Україниутвердження прав і свобод людини є головним обов’язком держави”.

Так, частиною національного законодавства України став документ, ґрунтований на принципах природного права, що кардинально вирізняє його з-поміж інших нормативно-правових актів, основною ідеологією яких був і є позитивізм: записано, що дозволено – будь-ласка, дій. Не написано – пробачай.

Очевидно, відмінність ідеологічних підґрунть спричинила доволі специфічну практику застосування Конвенції національними судами України. Ця специфіка, полягає в намаганні застосовувати Конвенцію у спосіб, аналогічний до решти актів національного законодавства. Тобто, базований на ідеології природного права документ застосовують виключно як продукт позитивного права, зважаючи на букву закону, але залишаючи поза увагою найголовніше  - його дух.

Якщо аналізувати судові рішення, наприклад, в сфері інформаційних спорів, впадає в око таке: задовольняючи позови про захист честі, гідності та ділової репутації, суди неодмінно посилаються на частину 2 статті 10 Конвенції. Разом з тим, переважна більшість рішень не містить мотивації, обов’язковість якої прямо зазначена  в названій нормі: 1) чи передбачене державне втручання законом; 2) чи воно здійснюється з легітимною метою та 3) чи є воно необхідним в демократичному суспільстві?
Замість пропонованої схеми визначення щодо підставності втручання суд за старою практикою перевіряє, чи була поширена інформація, про спростування якої пред’явлено позов, чи відповідає вона дійсності та чи порочить позивача? В кращому випадку суд проаналізує оспорювану інформацію на предмет її належності до оціночних судженьале виключно в рамках вимог частин 1, 2 статті 47-1 Закону України «Про інформацію» (про недосконалість цієї правової конструкції я вже писала). Результатом такого розгляду може стати рішення суду, яким позов про спростування повністю або частково задовольняєтьсяз мотивацією, що відповідач не довів достовірності поширеної ним інформації. Одночасно в рішенні суд не забуде послатись на частину 2 статті 10 Конвенції, вбачаючи в ній виключно дозвіл втручатись в інформаційне право особи шляхом винесення судового рішення.
При цьому ніхто не замислюється, що схема розгляду інформаційних спорів має бути абсолютно іншою. Чому має? Бо це прямо випливає з Конвенції, яка є частиною національного законодавства України і за порушення якої Держава Україна відповідатиме у страсбурзькому Суді.

І схема, очевидно, повинна мати такий вигляд.

1. Держава – то інструмент гарантування і захисту прав індивідуума. Право особи одержати від держави повноцінні гарантії і захист права (у випадку його порушення) кореспондується з обов’язком держави їх надати та подбати, аби вони не були ілюзорними.

2. Такий обов’язок держави стосується, в принципі, всіх прав особи. Але часто ці права є протилежно спрямованиминаприклад, право на свободу висловлювань і право на повагу до честі і гідності особи.

3. При вирішенні питання, якому з двох прав надати захист в конкретному випадку, слід виходити з визнаного у всьому світі принципу: реалізація права однієї особи обмежується там і тоді, де і коли починається право іншої особи.

4. Маючи обов’язком гарантувати та захищати природні права особи, держава табуює діяння, якими ці гарантовані і захищені права можуть порушуватись. Іншими словами, держава визначає межу між сферами реалізації різних прав. Таке розмежування служить подвійній меті: воно гарантує права третіх осіб і, одночасно, визначає граничний рівень в реалізації власного права. Саме тому Конвенція наполягає, що державне втручання має бути «встановлено законом».

Конвенція виходить з цінності всіх гарантованих прав, тому їх обмежувати можна тільки з метою, досягнення якої буде вважатись більш цінним результатом, аніж реалізація права на свободу висловлювань (наприклад, обмеження такої свободи з метою захисту репутації).
І нарешті, держава (читай: суд) мають визначитись, чи буде необхідним плановане державне втручання в демократичному суспільстві?
Таким чином, застосування Конвенції національними судами України має не обмежуватись посиланням на саму Конвенцію, як це має місце в переважній більшості випадків (і в цьому автор вбачає специфіку української практики її застосування). Очевидно, від формального посилання слід перейти до виконання її вимог.

12 липня 1997р. Пояснювальна записка щодо проекту Закону України «Про ратифікацію Конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».

 

 

12 липня 1997 р. Лист погодження проекту Закону України « Про ратифікацію Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».

 

12 липня 1997 р. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 року за підписом  голови Верховної Ради України О. Мороз.

 

 

 

 

12 липня 1997 р. Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 року за підписом Президента України Л.Кучми.